Без кейворда
Перевод на украинский: Евгения Чуприна
Гидота з’являється поступово.
Ось деренчить дзвінок у дверях. Ми, сапаючи, крякаючи та бухикаючи, повільно-повільно натягуємо штанці та, човгаючи подертими тапками, чвалаємо відчиняти. Відчиняємо, а там нікого нема. Але смердить страшенно. Хоч, може бути, це знов підлітки у ліфті понасирали.
Потім дзвонить телефон. Ало! – гукаємо ми - Ало! Але у слухавці хтось плямкає, шмигає і нічого не каже.
Отут ми відчуваємо, що за віконцем щось недобре. Визираємо – а там око літрів на п’ять. Хитається у повітрі та сльози л’є по своїй одноокій долі. Штрикаємо в нього паличкою, а воно хлюп – і здувається. І висить на паличці, як пінка від какао. Гидота страшенна.
Після цього ми збираємось попрасувати штанці. А у розетці хтось сапає та штепсель випихає назовні. Виходить, що там хтось живе та на нашій електриці пику собі наїдає. А лічильник, між іншим, вертиться.
Та взагалі відчувається, що у хаті завелась якась гидота; ось повертаємося ми з роботи – і потрапляємо панчохою у цілу калюжу сопель. Потім ще помічаємо, що у попільниці недокурки хтось жував.
Дуже нам це не подобається.
А якось заходимо ми на кухню, а гидота вже отут – у смітниковому відрі риється: чого б смачненького зжерти. Але ми на неї поки у дріб’язках роздивлятися не будемо, тому що вельми вже вона бридка.
Та кінець кінцем роздивитися ми мусимо, бо ж нема куди дітися.
Спочатку гидота ще новенька, уся в свіжих соплях, і діловита, наче тарган. Усі її вуса, щупальці, присоски та бородавки постійно рухаються самі по собі, як заманеться. І сама гидота увесь час зіває, зітхає, сякає, чухається, шупорхається та копирсається, наче Акакій Акакієвич за склянкою чаю, потім якусь погань хапає, лопає та при цьому цямкає страшенно, носом шмигає, ікає, на підлогу харкає, кривим нігтем з зуба щось зогниле витягує, принюхується пильно та з’їдає. І знов-таки – соплі, соплі до колін.
І лупа. Та ще й бородавка на носі, тьху! Аж усю кухню заблювати хочеться. І оченятка, усі сімнадцять штук, бігають – відразу бачити, що знов недокурків без дозволу нажерлась.
Тут дивимось: ой, лишенько! – на ній вже дітлахи копирсаються, штук двадцять. Коли вже встигла? Від кого? Дітлахи липкі, головасті, вирячкуваті, повні колготи насрані, копирсаються у гидоти на спині, зараз зваляться і всю квартиру козулями перемажуть.
У духовці не горять, у морозильнику не мерзнуть і придивляються пильно, кого би зжерти.
Але ми ще до кінця не впевнені – а ну, якщо ця гидота не дуже шкідлива? А можливо, навпаки, вона корисна? А ну, якщо з неї відерце сопель націдити та на стелю хлюпнути, уся побілка обвалиться, яку туди п’ятдесят літ кожного року намазували? Ми ж не пробували. Чи, наприклад, настригти з неї бородавок, на спирті настояти й випити склянку натще з похмілля, що тоді буде? Страшенно цікаво.
Але тут ми входимо в кухню і бачимо, що безсоромна гидота вже влізла з ногами у самий холодильник і хрустить там пляшкою нашого кефіру. Та гаразд, якби цей кефір їй на користь пішов, але ж ні! Увесь кефір по пиці розмазався, а гидота дожовує пластмасову пляшку, хоч цих пляшок вже повний смітник. А дітлахи розсілися навколо і на родительку вирячились: розуму набираються.
Отут ми відчуваємо, що коли прямо зараз цю гидоту не приборкаємо, назавтра вона вже зжере три останніх маринованих огірка, які ми зберігаємо на якийсь чорний випадок, наприклад, гості з горілкою прийдуть, і робимо ось що: беремо швабру, повертаємося до кухні і пхаємо гидоті просто в шкіряний мішок, що у неї з черева звисає. А вона якраз цей мішок перед собою розклала та все милується.
Як вона заверещить! Як об підлогу шваркнеться! І звідтіля униз, на мийку, на газплиту, на посуд – усе вщент, яєчня недоїдена – об стіну, дітлахів штук сім – у бризки, та харєю своєю смердючою прямо у нашу сметану протухлу – шияк! Та у ванну за нами вдирається, ще огидніша, ніж до того. Добре, хоч клямку тую поки відкривати не навчилась. А потім уходить знов до кухні і там нюні розвішує, аж сусіди у двері барабанять. З підлоги в них тече. Бач, ніжні які.
Може бути, даремно ми цю гидоту шваброю. А якщо їй цей мішок украй потрібен? А якщо вона із нього кав’яр метає?
Гаразд, ми нагребемо по кутках побільше трухлявини, хай вона хоч з голови до ніг в ній виваляється, не шкода. Та і сосиску хай жере, яка ще з Нового року на блюдці лежати лишилась.
Але нам досі ще не зрозуміло, шкідлива ця гидота чи корисна.
Та незабаром усе з’ясовується. Ось ми бачимо, як сусідська бабуся, теж огидна, даремно, що без сопель, підкрадається до наших дверей і пхає під них квитанцію за міжнародні переговори. А гидота її зсередини за цю саму квитанцію у щілину всисає і там, за дверима, хрумтить. Либонь, не вистачило їй сосиски. Бабуся-то що – там їсти на один зуб, та лишається від неї самий заяложений тапочок. А ось квитанція – та нічого – лежить собі у прихожій. На сто тридцять два карбованця сорок вісім копієчок. Недешеві зараз переговори-то.
Бабусю комусь, може бути, і шкода, але відтепер ми впевнені, що гидота – шкідлива, і треба її негайно вибавляти, тому що якось вона надмірно обжилася: обклала усе навкруги яйцями, обліпила павутинням, начавила з себе гною по коліна та засмітила ледь усю каналізацію. Та ще й набудувала у куті якихось припорошілих поганок, а там у них щось зовсім вже неприємно потріскує.
Окрім того, тижня через три бабусина племінниця невідмінно почне шукати, пришле міліцію, а якщо вже міліція у хаті заведеться, ту вже зроду-віку не випхаєш.
А як її зводити, питання. Ну, гаразд, беремо швабру й починаємо тихесенько згрібати цю гидоту у напрямку дверей. А вона пручається, пхикає. Пригрілася на усьому готовенькому, дітлахи в неї нові в поганках зріють. Просмоктується гидота назад, за батарею присосками чіпляється, спробуй відідрати.
Тоді ми робимо так: беремо смітникове відро та й починаємо вивантажувати у нього совком поганки. Гидота нас за руки хапає, дивиться жалісно, а ми як не бачимо – спускаємося униз та вивалюємо відро просто на смітник посеред двору. А гидота, ось вона, вже вниз по сходах хляпає, підповзає до грибів, три рази їх перераховує, та сльозами гарячими поливає.
Ось як-то в нас! Не треба було раковину в кухні забивати! А то бач, повадилася дітлахів своїх обосраних під краном полоскати. Та ще й усі сходи соплями запаскудила. Гірше за підлітків, чесне слово.
Отже гидоту ми звели і бабусиній племінниці великі оченята показали – яка ще вам Ганна Матвіївна?
А гидота поки двір засвоює. Ті бомжі, що вже зовсім нічого не тямили, до неї у перший же день потрапили, там і загинули. А тих, які ще трохи у власному розумі були, вона призвичаїлася на пляшки ловити: виставить посеред себе цілий штабель ящиків, а у них пляшки на сонці так і сяють! Бомжі прямо цілими шеренгами йдуть. А як дійдуть, так навіть між собою побитися не встигають. Шукай вітру в полі. Тиша, й п’яні ніде не валяються. Краса!
Мешканці тутешні не нарадуються: просто у гидоту сміття вивалюють, всілякою тухлятиною підгодовують, за прибирання платити не треба.
А гидота на бомжах та на тухлятині пику зовсім вже неможливу наїла: на пів двору розповзлась, сімнадцяте покоління у ній вистигає, а глибина сопель подекуди вже сягає трьох метрів.
Але ж починають за гидотою помічати, що вона вже до інших бабусь вдалася – до корисних, які на лавочках сидять і пильнують уважно, щоб усе в світі робилось як слід. Ось одна бабуся пішла за молоком, інша за крупою – а біля гидоти рідні через три дні чобітки з хутром знаходять та в’язаного капелюшка. Ну, ясна річ, дзвонять вони в міліцію.
Міліція приїжджає, з жигулят своїх вистрибує, оченятка поросячі вирячує та розводить дубинками на усі боки: та що ж ви отут таке розплодили? Це ж, каже, потрібно викликати санепідемстанцію. Та задками, задками – назад до себе в хату, на базар, пильнувати між кропу статут караульної служби.
А санепідемстанція що? Та взагалі ледь ноги унесла – в неї гидота сімдесят кіло найновішого дусту зжерла й чимось їдучим головному отруйнику в пику харкнула. Вже якось з нього протигаз зіскоблили.
Тобто дали гидоті спокій. Де зовсім не пройти – дощечок накидали, цегли, тухлятину почали просто з вікон у гидоту вивалювати, а бабусь своїх на ключа позакривали, щоб не дуже надворі валандались.
А одного разу бачимо ми сон.
Наче підвелися ми серед ночі водички з-під крану попити, у віконце дивимось – лишенько! – а там щастя надійшло, ну справжнісінькій голівуд: висить просто посеред двору гелікоптер, а звідтіля місцевий термінатор чоботи ковані звісив та гидоту з вогнемету поливає. А сам цигарку смалить, либонь не вперше йому. А навкруги оточення, і головний полковник у камуфляжі та чорних окулярах рукави по лікті закатав. Ще б пику ваксою намазав. Сміх, та й годі.
Гидота спочатку сидить смирно, але потім термінатор, напевно, пару поганок усе ж таки підпалює. Витаскує тоді гидота з себе щупальце, яке товстіше, обережно бере гелікоптер за хвоста і злегенька постукує о сусідню станцію метро. Термінатор з переляку відразу ж хлюпає в саму середину гидоти з двадцяти метрів, а коли гранати займаються від керосину, весь цей голівуд ураз зривається в повітря та з палаючими сраками летить у бік сусіднього дурдому.
У нас теж скельця вилітають, та дарма – не зимно, тому що станція метро горить досить добре і дає нам помітне тепло. Ми навіть трохи починаємо хвилюватися – як би холодильник в нас не розморозився, бо тоді з нього така погань поллється, що ніяка гидота з себе не вичавить.
Сходимо ми униз, а там димища, гидота пхикає, бульки пускає. Навкруги лежать кулемети, гранатомети та зовсім якась невідома погань. Ну що ж, в такому справному господарстві, як у нас, любий дріб’язок до потреби. Збираємо ми, що унести можливо, і повертаємось додому.
А водички-то й так і не попили! Заходимо до кухні – а там тітка сидить. Звідкіля узялася, навіщо? Нічого не зрозуміло. Цицки у різні боки сторчать, зубів штук п’ятьдесят, зараз як на тебе стрибне – заябе на смерть, а потім пожерти їй накладай, бачили ми таких, даруйте. Насниться ж іноді таке паскудство.
Ми, поки тітці такі дурні думки на розум не припали, умить суємо їй у кожну руку по гранатомету. Тітка, як вказує її жіноча природа, відразу смикає гранатомети за усі їх виступаючі частини, і ось вже ми спостерігаємо, як услід бувшому нашому сусідові, що улітає у вікно зі знятими штанцями, розмотується рулон рожевого туалетного паперу. Ось як воно буває. Холодильник наш йому, бач, надто деренчав!
Тітка від такої несподіванки негайно розкриває рота й напускає калюжу. Неначе вперше у житті бачить чолов’ягу з голою дупою, еге.
Але тут ми помічаємо, що тітка починає якось неприємно мацати другий гранатомет, після чого щось відбувається з фотографічною нашою пам’яттю. Тобто бачимо ми, як тітка й якийсь дурнуватий шварценегер волочуть нас по порошному двору, сонце сяє, у нас черепушка згори напівзнесена, а в тітки у руках знов гранатомет та поліетиленовий пакет з якоюсь сіро-червоною кашею – вірогідно, нашим мозком. А як ми всі тут опинилися – не пам’ятаємо, хоч ріж. Якась неприємність була, напевно. Знов, мабуть, тітка чогось накоїла.
Ось приносять нас у районну лікарню. Тітка, відразу на вході, шмаляє дві гранати в регістратуру, щоб тутешня курва амбулаторну картку не спитала. А шаленіючий шварценегер нас тягне на собі з прискоком, щасливі бульбашки пускає, усе йому тепер варенички.
Опісля цього опиняємося ми у невідомому кабінеті, де лікар в окулярчиках щось знай собі бубонить про флюорографію, микрореакцію, перший кабінет… Ох ти курва! – дивується тітка і всаджує гранату точнісінько всередину кишково-інфекційного відділення, призвичаїлась уже. Усі судна вщент, дрисня фонтаном, проте лікар стоїть увесь у крапочку та на всілякий посадовий злочин згідний.
Запускає він свою центрифугу та проціджує крізь її усю погань з пакета: що більш сіре – до одної кювети, що більш сопливе – до другої. Вірно-невірно – лисого дідька там в цієї центрифузі розбереш, та ж вертиться, мов божевільна, тільки скельця деренькочуть. Потім вивалює лікар усю цю сіру кашу з кювети нам у залишки черепушки й навіть ложкою вискрібає, так старається. Нарешті насуває нам зверху зголоможену верхню частину і током як ябне! В нас тільки зуби – клац! – і язик синій вже по підлозі стрибає. А лікар знову – десять тищ вольт їблись!
Ось тут-то в нас у довбешці щось чвакає.
І повстаємо ми в увесь свій середній зріст. Повільно-повільно. Оченятками своїми вирячкуватими на всі боки повертаємо і в думці кульочок шістнадцятеричних інтегралів вилущуємо, щоб час скоротати до встановлення рівно через три хвилини нашого безмежного володарства над Всесвітом, який ми бачимо до тих самих країв, на які він сам під себе завертається.
- Еге, - кажемо ми, бо язик на підлозі у бруді валяється, відскакався, - еге, та єдиним шмиганням носу усю Східну Європу в гармоньку зморщуємо.
Але лікар-то, сволота, пригнувся і знов нас як ябне.
І ось ми сидимо у скляний труні, тхнемо горілою пластмасою, і скільки буде сім’ю вісім пригадаємо, напевно, але тільки якщо дуже добряче замислимось. А поки ми міркуємо, лікар вже язик з підлоги підібрав, об штанці обтер та пришиває на місто циганською голкою. Язик смердить дриснею, карболкою, в лікаря руки несмачні, солоні – спотів, либонь, дуже, поки ми Європу морщили. І плачемо ми, і розмазуємо по обгорілій пиці брудні сльози, тому що всесвіт зщулився в таку мізерність, яка сама під себе піти тільки може. І шкода нам, а чого, спитаємо, шкода? Ми вже і не пам’ятаємо.
І тоді прокидаємось ми вже назовсім, п’ємо з крану теплу воду і дивимось у віконце.
Скоро зима. Від гидоти йде пар. Іноді з неї вилуплюється око і повільно кудись улітає, хитаючись у повітрі. Й соплі, соплі, невичерпні соплі блищать в світі місяця.